РИМ

Стародавній (лат. Roma) — місто, яке виникло в 8 ст. до н. е.; з кінця 3 ст. до н. е. до кінця 5 ст. в. е.— середземноморська рабовласницька держава.

Історія. Місто Рим утворилося внаслідок злиття окремих поселень племен латинів і сабінів, які жили з 10 ст. до н. е. на кількох пагорбах (Палатін, Авентін, Капітолій та ін.) лівого берега р. Тібру (за рим. легендою, заснований брата-ми-близнюками Ромулом і Ремом 754 або 753 до н. е.). В 6—3 ст. до н. е. Р.— місто-держава (див. Поліс), що поширила панування на весь Апеннінський п-ів; з кін. З ст. до н. е.— середземноморська рабовласницька два, до складу якої з 2 ст. н. е. ввійшли області Зх. і Пд.-Сх. Європи, Пн. Африки, Малої Азії, Перед. Сходу. Осн. періоди історії Р.: т. з. царський (754 або 753—510 або 509 до н. є.); республіка [510 або 509—30 (або 27) до н. е.]; імперія [ЗО (або 27) до н. е.— 476 н. е.], в цьому періоді виділяють принципат [ЗО (або 27) до н. е.— 193 н. е.], кризу З ст. н. е. (193—284), домінат (284— 476). За розвитком соціально-екон. відносин історію Р. поділяють на період ранньорабовласницьких відносин(8—Зет. до н. е.), розквіту рабовласницької суспільно-екон. формації (2 ст. до н. е.— 2 ст. н. е.), заг. кризи рабовласницького засобу виробництва (3 ст. н. е.), розкладу рабовласницьких відносин і зародження елементів феод, формації (4—5 ст. н. е.). У 8—6 ст. до н. е. в Р. формувалося класове суспільство і складався держ. апарат. Р. перетворювався на рабовласницьку громаду з великою кількістю пережитків родових відносин. Рим. населення поділялося залежно від майнового і правового стану на такі соціальні групи: патриції, плебеї, клієнти (див. Клієнтела), раби. Повноправне населення (спочатку — патриції) становило «римський народ» (populus romanus). Основою соціальної структури римського суспільства були роди (спочатку 100, потім 300). Правили римською громадою народні збори по куріях (куріатні коміції), сенат (рада з 300 старійшин родів) і царі (за рим. традицією — Ромул, Нума Помпілій, Тулл Гостілій, Анк Марцій, Тарквіній Пріск, Сервій Туллій; Тарквіній Гордий). Цар був воєначальником, верховним жерцем і суддею. Між патриціями і плебеями точилася боротьба. З ім’ям Сервія Туллія традиція пов’язує реформу, за якою плебеїв було включено до рим. народу, хоч повністю в правах з патриціями вони не зрівнялися і не добилися доступу до громад. землі (ager pubііcus). Патриції і плебеї, поділені на 5 майнових розрядів, мали від кожного розряду виставляти певну кількість відповідно озброєних військ. одиниць (центурій) до рим. війська (ополчення). Поряд з куріатними коміціями почали діяти й збори воїнів по центуріях (центуріатні коміції). Родові триби поступове замінялися територіальними.

Дальший розвиток соціально-екон. і політ. житія рим. громади привів до заміни царської влади владою виборних службових осіб (спочатку преторів, потім консулів) і перетворення Р. на аристократичну республіку (за традицією, 510 або 509 до н. е., після вигнання Тарквінія Гордого і визволення Р. від панування етрусків). У 6—З ст. в рим. суспільстві точилася гостра соціально-політ. боротьба, внаслідок якої плебеї добилися повного зрівняння в політ. і екон. правах з патриціями, а головне — права володіти громад. землею та заборони боргового рабства. Бл. 494 до н. е. плебеї почали вибирати нар. трибунів з правом накладати вето на постанови сенату і службових осіб. На кін. 4 ст. до н. е. вони здобули право обіймати в республіці всі посади. Патриціансько-плебейська рабовласницька верхівка поступово зливалася в новий соціальний стан — нобілітет. З торг.-грошової аристократії сформувалися вершники. В 5—З ст. до н. е. завершилося створення держ. устрою республіки. Функціонували куріатні, центуріатні й трибутні коміції. Виконавча влада зосереджувалася в руках виборних службових осіб (магістратів), до яких належали консули, претори, цензори, нар. трибуни, едили, квестори, а за надзвичайних обставин призначався диктатор. Найвищим держ. органом вважався сенат. Важливу роль у житті республіки відігравала армія.

Військ. організація Р. вдосконалювалася під час воєн, які велися за панування на Апеннінському п-ові. Подолавши етрусків, сабінів, еквів, вольсків (6—5 ст. до н. е.), P. закріпився на правому березі р. Тібру. На поч. 4 ст. його експансію на деякий час припинила навала галлів. Після війни з латинами (340—338 до н. е.), самнітами (343—341, 327—304, 298-290 до н. е.) Р. почав панувати в Серед. Італії. Війна з Тарентом (282—272 до н. е.), що спирався на допомогу епірського царя Пірра, поклала кінець незалежності грец. міст на Апеннінському п-ові. В 60-х pp. З ст. вся Італія була завойована P., а підкорені племена, народи, міста поставлені на різний ступінь залежності від нього. Поширення експансії Р. за межі Італії призвело до боротьби проти Карфагену за панування в Зх. Середземномор’ї, яка закінчилася перемогою Р. (див. Пунічні війни). Війни Р. проти Іллірії (229—228, 219 до н. е.), Македонії Стародавньої (215—205, 200—197, 171—168, 149—148 до н. е.), Сірії (192—188 до н. е.), Ахейського союзу (146 до н. е.) перетворили його на наймогутнішу середземноморську рабовласницьку д-ву. Позаітал. володіння Р. перетворив на провінції, населення яких вважалося його підданими і зазнавало жорстокої експлуатації. Значні зміни відбулися на поч. 2 ст. до н. е. також у соціально-екон. та політ. ладі республіки. Розвиток класичних рабовласницьких відносин, товарно-грошового г-ва, великого землеволодіння, масове розорення дрібних землевласників, дальше ускладнення класового і станового поділу рим. суспільства загострило соціальні суперечності та викликало кризу полісної орг-ції. Боротьба рабів проти рабовласників вилилася в ряд повстань: 198 до н. е. в Лаціумі, 196 до н. е. в Етрурії, 185 до н. е. в Апулії, 136 (або 138) — 132 до н. е. в Сіцілії, 138—129 до н. е. в Малій Азії, 104—100 (або 99) до н. е. в Сіцілії. В 74 (або 73) — 71 до н. е. Р. захитало Спартака повстання. Становище республіки ускладнилося боротьбою між класами і станами вільного населення. Боротьба навколо зем. проблеми спричинила в ЗО—20-х pp. 2 ст. до н. е. виступ братів Гракхів, 111 до н. е.— агр. закон Спурія Торія, 100 до н. е.— Сатурніна, 64 або 63 до н. е.—Сервілія Рулла. Тривалий час прав рим. громадянства добивалися іта-ліки. Після Союзницької війни (90 —88 до н. е.) — загальноітал. анти-рим. повстання — Р. надав права рим. громадянства всьому населенню Апеннінського п-ова. Запекла боротьба за владу і панування в провінціях велася між угрупованнями правлячих кіл. У цю боротьбу втягувалися різні верстви вільного населення і армія, в яку за реформою Марія 107 до н. е. були допущені найбідніші громадяни (пролетарі) і яка стала професійною, найманою. Боротьба популярів і оптиматів наприкінці 2 — на поч. 1 ст. до н. е., громадян. війни у 80-х pp. 1 ст. до н. е., диктатура Сулли 82—79 до н. е., діяльність Помпея в 70—60-х pp. до н. е., змови Катіліни 66 та 63 до н. е., тріумвірат Помпея, Крас-са і Юлія Цезаря, виступ Клодія, громадян. війни Цезаря і Помпея, диктатура Цезаря і громадян. війни після його смерті — найголовніші події соціально-політ. боротьби, в ході якої завершився крах республіки і відбувся перехід до імперії. У 2—1 ст. до н. е. внаслідок численних воєн (Югуртинська війна, війни проти понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, племен кімврів і тевтонів, Парфії, війни Цезаря в Галлії) тер. республіки значно розширилася. Після перемоги над Мітрідатом VI Євпатором (63 до н. е.) вплив Р. поширився на античні держави Північного Причорномор’я. Частину Пн. Причорномор’я було включено до рим. провінції Мезії (згодом Нижньої Мезії).

Першим рим. імператором став Август. Режим, який він встановив, було названо принципатом (princeps — перший сенатор у списку членів сенату). За його правління зберігалися респ. установи, але вся повнота влади, в т. ч. й найвища військова, зосереджувалася в руках принцепса. Август і його наступники зміцнювали владу рабовласників. До управління д-вою почали поступове залучати представників рабовласницької аристократії провінцій. У 1 ст. н. е. створився бюрократичний апарат імперії. Влада імператора спиралася на регулярну армію та імператорську гвардію (преторіанців). До імперії ввійшли нові провінції — Каппадокія (17), Іллірія (27), Мавретанія (між 40 і 45), Британія (43), Фракія (46). За часів Августа та династії Юліїв-Клавдіїв (Тіберій, Калігула, Клавдій, Нерон) повставали паннонські, іллірійські, герм. племена, великі повстання відбулись у Фракії та Галлії (21), Африці (17—24), Британії (61), Галлії (68), Іудеї (див. Іудейська війна 66—73). Загострення соціальних суперечностей і боротьба за владу між групами рабовласницької аристократії Середземномор’я спричинили громадян. війну 68— 69. Веспасіан, з якого починається правління дин. Флавіїв (69—96), придушив повстання в Іудеї та повстання Цівіліса в Галлії. В 73 до складу сенату було введено представників провінційної аристократії. Значно розширив тер. імперії представник дин. Антонінів (96—192) Траян. Він завоював Дакію (106) і добився значних (хоч тимчасових) успіхів у війні проти Парфянського царства. За Адріана (117—138) наступальні війни Р. припинилися, але внутр. становище імперії загострилося. В 2 ст. відбулися повстання в Іудеї (Бар-Кохби), Дакії, Єгипті. Тяжкі війни велися проти Парфії (162—166) і герм. племен маркоманів (див. Маркоманська війна 166—180). В 186 нар. рухи почалися в Пн. Італії, Галлії, Іспанії, Дунайських областях. Антоніни прагнули поліпшити становище в країні, зміцнивши держ. апарат, запровадивши аліментарний фонд (систему допомоги найбіднішим вільно народженим дітям). В 1—2 ст. Р. вів широку торгівлю, в т. ч. з слов’янами (про це, зокрема, свідчать численні знахідки рим. монет перших століть н. е. на тер. України). У 2 ст. серйозні зміни відбулися в екон. і соціальному житті імперії, ще дужче ускладнилася класова і станова структура рим. суспільства. З 3 ст. Римська імперія переживала глибоку екон., соціальну і політ. кризу, яка була викликана кризою рабовласницького засобу виробництва та розпадом рабовласницьких відносин. Занепадали міста, ремесло, торгівля, дрібне рабовласницьке г-во. Розвивався колонат. Експлуатація колонів значно посилилася. Заходи імператорів з дин. Северів (193—235), військ. реформа Септімія Севера, надання 212 Аврелієм Антоні-ном Каракаллою прав рим. громадянства вільному населенню провінцій та ін. не внесли докорінних змін. Особливо тяжкою стала криза в 2-й пол. З ст. Вона супроводилася повстаннями селян, міськ. бідноти, колонів і рабів. Боротьба між угрупованнями пануючих верств рим. суспільства призводила до зміни на престолі т. з. солдатських і селянських імператорів (за 235—284 змінилося 19 «законних» імператорів і бл. ЗО узурпаторів.). У деяких рим. провінціях розгорнувся сепаратистський рух. Значно посилився натиск на імперію племен варварів. За Діоклетіана (284—305), з правління якого прийнято вважати початок домінату, становище імперії дещо нормалізувалося. Політику зміцнення влади імператора, стабілізації внутр. і зовн. життя імперії продовжив Кон-стантин І (306—337). Проте екон. становище імперії залишалося тяжким. Посилилася криза рабовласницьких відносин. Революц. рух колонів і рабів наростав. Збільшився натиск варварських племен, яких досить часто в боротьбі проти імператорських військ підтримували пригноблені маси рим. суспільства. В 395 сини імператора Феодосія І (379—395) поділили імперію на Західну (див. Західна Римська імперія) і Східну. В 410 Рим захопили й пограбували вестготи. У 452 в Італію вторглися гунни. В 455 Рим був пограбований вандалами. В 476 Одоакр, який очолив повстання найманих військ, усунув від влади останнього рим. імператора Ро-мула Августула. Цим було покладено кінець існуванню Зх. Рим. імперії. Сх. Рим. імперія під назвою Візантія проіснувала ще бл. 1000 років.

В. С. Шиловцева.

Освіта. Система виховання і освіти в Р. будувалася відповідно до етапів розвитку рабовласницького суспільства. В царський період (8—6 ст. до н. е.) в Р. панувало сімейне виховання, метою якого була підготовка землероба-воїна. Лише в деяких сім’ях хлопчиків навчали грамоти, письма і лічби. В період республіки (6—1 ст. до н. е.), коли бурхливо зросло рабоволодіння, склалася певна система шкіл. Для нижчих верств вільних громадян функціонувала т. з. школа Іисіі, в якій навчали грамоти, письма і лічби. Діти привілейованих станів поч. освіту здобували вдома, а з 10—12 років вступали до граматичних шкіл, де вивчали лат. граматику й л-ру, риторику, грец. мову. Вищим типом шкіл, що готували ораторів і політ. діячів, були риторські школи. В них вивчали грец. і римську л-ри, філософію, риторику, елементи математики й астрономії, музику, правознавство, структуру управління двою, військ. справу. В період імперії (1 ст. до н. е.— 5 ст. н. е.) всі типи шкіл підпорядковано д-ві, яка спрямовувала навчання і виховання в них на підготовку вірних імператору урядовців. В останні століття імперії було засновано вищі спец. школи —юридичні й медичні, а також вищу фі-лос. школу — атенеум (за зразком афінської). Шкіл для дітей рабів у Р. не було. Видатним представником пед. думки в Старод. Р. був Марк Фабій Квінтіліан. Див. також Римське виховання.

С. А. Литвинов.

Філософія Р. виникла в кін. З — на поч. 2 ст. до н. е. на основі філософії Старод. Греції. Розвивалася в умовах гострої класової боротьби в рабовласницькому суспільстві, що відобразилося в боротьбі матеріалістичного та ідеалістичного філос. напрямів. Найпослідовнішою матеріалістичною, атеїстичною течією в рим. філософії був епікуреїзм (див. Епікур). Ідеологом прогресивних верств рим. рабовласницької демократії виступав Лукрецій, який у філос. поемі «Про природу речей» дав систематичний виклад античного матеріалізму та атеїзму. Значне поширення і вплив у Р. мала філософія стоїцизму. Вона відіграла помітну роль у розвитку етичних ідей, що відбилися в римському праві та л-рі. Визначними представниками стоїцизму були Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. Популярним серед аристократії Р. був і еклектизм, прибічники якого (Ціцерон, Варрон та ін.) поєднували різні філос. вчення ідеалістичного напряму. Занепад рабовласницького суспільства відобразився у філософії скептицизму (Енесідем, Агріппа, Секст Емпірик). У філософії останніх століть існування Рим. імперії панували реліг.-містичні вчення — неопіфагореїзм, неоплатонізм, Александрійська школа, які стали одним з ідейних джерел християнства.

Література. Від періоду становлення словесності лат. мовою (до З ст. до н. е.) з писемних пам’яток не збереглося майже нічого. Рим. словесність розвивалася спершу на основі фольклору, зокрема святкових видовищ карнавального характеру, з яких виникли т. з. фесценіни й ателани— попередниці театр. вистав. Початком поезії були обрядові пісні, реліг. гімни та молитви, магічні заклинання, письмові епітафії; прози — найдавніші літописи, тексти законів, промови ораторів. Формування рим. л-ри проходило в 3—2 ст. до н. е. під сильним впливом грец. л-ри. В цей час Лівій Андронік здійснив переклад «Одіссеї», ряду грец. трагедій і комедій, з’явилися оригінальні епічні поеми Г. Невія («Про Пунічну війну»), Кв. Еннія («Аннали»), трагедії Пакувія, Акція, комедії Т. Маккія Плавта і П. Теренція Афра. Розвивався специфічний рим. жанр сатури — віршовані сценки на вільні теми, які писав Г. Луцілій. Реакцією на грец. вплив були твори оратора й історика М. П. Катпона, зокрема трактат «Про сільське господарство». В 1 ст. до н. е. відбувалося засвоєння всіх жанрів грец. л-ри. З філос. та істор. творами (ораторська проза) виступав М. Т. Ціцерон, історичними — Г. Юлій Цезар та Г. Саллюстій Крісп, філос. поезією — Лукрецій («Про природу речей»), любовною й са-тирико-полемічною лірикою — Г. Валерій Кагпулл. У період правління Августа досягла розквіту худож. та наук. л-ра. В історії цей період відомий під назвою «золотий вік римської літератури». Значну роль у розвитку л-ри відіграв гурток Г. Цільній Мецената, до якого входили П. Вергілій Марон, Кв. Горацій Флакк та ін. Любовні елегії писали А. Тібулл, С. Проперцій, істор. твори, близькі до епічної поезії,— Тіт Лівій. У розвитку літератури періоду розквіту й кризи імперії (1—3 ст.) залежно від стилістичного забарвлення можна виділити три етапи. Перший етап (1-а пол. — серед. 1 ст.) — панування «нового стилю», що знайшов відображення в поезії П. Овідія Назона, філософських та драматичних творах Л. Аннея Сенеки, в трагічній поемі «Фар-салія» М. Аннея Лукана, сатирах Авла Персія Флакка, романі «Сатирикон» Петронія Арбітра, байках Федра. Другий етап (кін. 1 — поч. 2 ст.) — панування неокласицизму, що був реакцією на «новий стиль». В цей час з’явився трактат М. Фабія Квінтіліана «Про виховання оратора», енциклопедичний твір Г. Плінія Секунда Старшого, листи Г. Плінія Секунда Молодшого, епічні твори П. Папінія Стація, Сілія Італіка, Валерія Флакка, епіграми М. Валерія Марціала, сатири Д. Юнія Ювенала, істор. твори П. Корнелія Таціта І Г. Транквілла Светонія. Третій етап (2 — поч. З ст.) — панування архаїзму. Відбувалася децентралізація культур. життя. Розвивалася л-ра в провінціях, напр. «Метаморфози» («Золотий осел») Апулея. Деякі письменники писали твори грец. мовою (Марк Аврелій). Після застою л-ри в З ст. з 4 ст. спостерігалося відродження класичних жанрів (поети Д. Магн Авзоній, Кл. Клавдіан, Кл. Рутілій Намаціан, енциклопедист Марціан Капелла). Поряд з язичеською, з 3 ст. почала розвиватися християнська л-ра лат. мовою. Продовженням римської л-ри можна вважати латиномовну л-ру середніх віків і часів Відродження.

А. О. Білецький.

Архітектура. Рання архітектура Р. у 8—6 ст. до н. е. зберігала традиції буд-ва етрусків. Будували греблі, канали, мости та ін. інженерні споруди; зводили своєрідні т. з. трицелові храми, гробниці (тумулуси біля м. Цере, 6 ст. до н. е.); застосовувався тосканський ордер.

У період Рим. республіки буд. техніка та інженерне мистецтво досяг-ли високого як на той час рівня. Поряд з кам’яними (т. з. клинчастими) конструкціями розвивалися й бетонні. Швидко зростали Рим, Помпеї, Остія та ін. міста; створювалися громад. площі (форуми), ансамблі адм. будівель, криті ринки, терми, театри, цирки, аркові мости, розкішні житла багатіїв, багатоквартирні будинки (інсули). В Римі і біля нього було споруджено: фортечну стіну (т. з. Сервія Туллія; 379—352 до н. е.), бруковану Аппієву дорогу (312 до н. е.), Аппіїв водопровід (311 до н. е.), підземний стічний канал (Клоака Максима, 4 ст. до н. е.). В будівлях кін. З — поч. 2 ст. до н. е. дедалі більше позначався вплив давньогрец. архітектури. До кращих культових і меморіальних споруд належать круглий храм Вести в Римі (1 ст. до н. е.) та гробниця Цецілія Метелли біля Рима (1 ст. до н. е.). В часи республіки сформувався старорим., т. з. подіумний тип храму (напр., храм Фортуни Вірі ліс у Римі, початок 1 ст. до н. е.). За часів Рим. імперії буд-во досягло великих масштабів, широко застосовували кам’яні та бетонні конструкції, куполи, коробові та хрестові склепіння. Архітектура відзначалася парадною помпезністю. Споруджували військові міста-табори, що мали геом. планування (Тімгад, поч. 2 ст. н. е., та ін.). В адм. центрах створювалися великі ансамблі урядових будинків та храмів, що іноді об’єднували кілька площ (імператорські форуми в Римі, 1 ст. до н. е.—2 ст. н. е.). Інтенсивно будували дороги, великі мости (міст Елія в Римі, 30-і рр. 2 ст. до н. е.), гігантські акведуки (напр., акведук Клавдія поблизу Рима, 38—52 н. е.). Поширились тріумфальні арки (арка Тіта в Римі, 81 н. е.; іл. див. до ст. Арка тріумфальна, т. 1, с. 244), колони тріумфальні (колона Траяна в Римі, 113 н. е., арх. Аполлодор із Дамаска). В Римі створено великий храм Пантеон (бл. 125 н. е.; іл. див. на окремому-аркуші до ст. Архітектура, т. 1, с. 224—225) і грандіозні споруди, призначені для великої кількості людей — амфітеатр Флавіїв (т. з. Колізей; 75—80 н. е.), терми Каракалли (206—217 н. е.) та Діоклетіана (бл. 4 ст. н. е.). Багато монументальних споруд було зведено і в провінціях імперії, зокрема храмовий ансамбль у Баальбеку (1—3 ст. н. е., Ліван). Пам’яткою старорим. архітектури на Україні є залишки фортеці Харакс (1 ст. н. е.) на тер. сучас. Крим. обл. На кінець існування імперії все більше будували оборонні споруди (напр., фортечна стіна Авреліана в Римі, 3 ст.; Палац-фортеця Діоклетіана в Римі, 4 ст.); прості зовні і багаті всередині християнські базиліки (напр., базиліка св. Петра в Римі, 326 н. е.). Старорим. архітектура мала великий вплив на дальший розвиток архітектури світу.

Ю. С. Асєєв.

Образотворче мистецтво. Раннє мистецтво Р. сформувалося під впливом етрусько-італ. і давньогрец. традицій (див. Етруски, Греція Стародавня). Розквіту в Р. досягло мистецтво реалістичного скульптурного портрета, якому передував звичай знімати воскові маски з померлого. Скульптурним портретам часів республіканського Р. властиві сувора простота, натуралістична точність; портрети періоду ранньої імперії (кін. і ст. до н. е.— кін. 2 ст. н. е.) психологічно виразніші. В період імперії розвинулися також скульптурний рельєф (колона Траяна, 113; арка Тіта, 81), мозаїка, декоративний живопис (розписи в Помпеях), ювелірне мистецтво, гліптика, різні види худож. ремесла (вироби з бронзи, скла). Значне місце в культурі Старод. Р. зайняло мистецтво провінцій, в якому місцеві традиції поєднувалися з рим. впливами (скульптурні рельєфи Пн. Галлії та Німеччини, живописні та скульптурні портрети в Пальмірі, фаюмські портрети в Єгипті). З кризою рабовласницького ладу в Старод. Р. мистецтво занепало (розписи в християнських катакомбах, пам’ятки скульптури З— 4 ст.). Цінні зібрання творів давньорим. мистецтва є в Ермітажі в Ленінграді та в Музеї образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна в Москві. В музеях України зберігаються окремі пам’ятки давньорим. мистецтва (скульптурні портрети, скло тощо). Л. М. Сак. Музика Р. розвивалася під впливом елліністичної культури. Муз.-поетичні жанри були пов’язані з побутом (зокрема, пісні — тріумфальні, весільні, застольні, поминальні тощо). Музикою супроводилися культові свята [напр., на честь бога Марса жерці виконували магічні гімни й військ. танці, свято врожаю відзначалося виконанням молитов і гімну (текст зберігся); на вакханаліях звучали кімвали та ін. ударно-шумові інструменти]. Поезія і музика були тісно пов’язані: оди Горація, еклоги Вергілія, поеми Овідія виконували під акомпанемент струнних щипкових муз. інструментів (кіфари, арфи, ліри). Муз. номери речитативного характеру в супроводі тибії (авлоса) вводилися в рим. драму. При військ, легіонах були великі духові оркестри [інструменти: роги (букцини), прямі труби (туби) та ін.]. У цирках і театрах виступали великі хорові ансамблі. Влаштовувалися публічні концерти віртуозів. Популярними були пантоміми — виступи танцівника-соліста у супроводі хору та оркестру. Рим. патриції навчали своїх дітей співу і гри на кіфарі, мали оркестри з рабів-музик, встановлювали в своїх палацах водяні органи (гідравлоси).

Театр. Театр. мистецтво в Р. почало формуватися в 3 ст. до н. е. під впливом грецького. Проте грунт для нього був підготовлений розвитком рим. нар. драми, що мала різні форми: фасценіни — жартівливі пісні в діалогічній формі з танцями; сатира (сатура)— поєднання музики, танців, жартівливих діалогів, міміки і жестів; ателани — жартівливі побутові сценки, в яких брали участь чотири незмінні персонажі-маски (Макк, Буккон, Папп, Доссен). Ці форми нар. драми виросли з хліборобських обрядових ігор. Першу літ. драму поставив у Римі 240 до н. е. Лівій Андронік (перекладав з грец. мови комедії

1 трагедії). Переробляючи твори грецьких авторів, комедіографи Невій, Енній, Стацій, Плавт, Теренцій та ін. у 3—2 ст. до н. е. створили т. з. «комедію плаща», їхня тематика була виключно побутова, але деякі драматурги розвивали і громад. мотиви. За грец. зразком Невій, Енній, Пакувій, Акцій та ін. створили рим. трагедію, т. з. претексту, проте успіху у римлян вона не мала. У 2-й пол. 2 ст. до н. е. з’явилася «комедія тоги» — побутова комедія на рим. сюжет і з рим. персонажами (що були одягнені в тогу). Представники цієї комедії — Тітіній, Афра-ній, Атта. З серед. 1 ст. до н. е. найпопулярнішими жанрами стали літературно оброблена ателана — вид нар. імпровізованих сценок (Невій, Помпоній та ін.) та мім (Лаберій, Сір та ін.). Театр. вистави до серед. 1 ст. до н. е. відбувалися на тимчасових дерев’яних сценах. У 55—52 до н. е. збудовано перший кам’яний театр. За часів республіки власті зневажливо ставилися до акторів-професіоналів, їх позбавляли громадян. прав, за винятком деяких великих акторів, зокрема трагіка Езопа і коміка Росція. У 1 ст. до н. е. актори почали грати в масках. У період імперії театр. мистецтво перетворилося на розважальні видовища, драма зійшла зі сцени і стала драмою для читання (трагедії Сенеки). В театрі домінували мім і пантоміма (сольна і ансамблева, т. з. піриха), в яких гол. місце займали музика, танці, акробатика, еротичні сценки, пишні декорації тощо. Найпопулярнішими були циркові вистави, в яких відбувалися криваві бої гладіаторів між собою та з хижими звірами. Рим. театр відіграв велику роль у розвитку новоєвроп. театру, що почав формуватися в епоху Відродження. Іл. див. на окр. арк., с. 448—449; карти — с. 368—369.

Джерело: Маркс К. и Энгельс Ф. Об античности. Л., 1932; Ленін В. І. Про державу. Повне зібрання творів, т. 39; Всемирная история, т. 2. М., 1956; Сергєєв В. С. Нариси з історії стародавнього Рима, ч. 1. К.,

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий